Ідеї

Унійна Церква в Речі Посполитій

Від 1713 до 1832 року Почаївська лавра належала отцям-василіянам. У 1773 році тут відбулася коронація образу Пресвятої Богородиці. Джерело: Вікімедіа

Від 1713 до 1832 року Почаївська лавра належала отцям-василіянам. У 1773 році тут відбулася коронація образу Пресвятої Богородиці. Джерело: Вікімедіа

На хвилі Контрреформації у Східній Європі і на Близькому Сході було укладено багато уній, але жодна не мала таких далекосяжних наслідків, як Берестейська унія 1596 року.

Сьогодні Українська Греко-Католицька Церква асоціюється передовсім із Західною Україною , де до неї належить переважна більшість мешканців. Варто, однак, зауважити, що її історія охоплює значно більшу територію і має фундаментальне значення для всієї Правобережної України та Білорусі.

Унійна Церква і питання ідентичності регіону

Розбіжності між східним (грецьким) і західним (латинським) християнством наростали протягом першого тисячоліття нашої ери , але датою остаточного поділу вважається розкол 1054 року. Однак тоді ще ніхто не знав про далекосяжні наслідки спору між папством і константинопольським патріархатом, а розрив розглядався як тимчасовий (бо так уже бувало). Втіленням прагнення відновити втрачену єдність мала стати Флорентійська унія 1439 року, яка, проте, швидко зазнала краху. Історики досі сперечаються, наскільки важливим був вплив флорентійських ідей для унії, укладеної на польсько-литовських землях понад сто років потому.

У XVI столітті західне християнство переживало глибоку кризу , яка призвела до відокремлення протестантських громад, а також до серйозної реформи католицизму. Тридентський Собор (1545–1563) зміцнив дисципліну та ієрархію, прояснив навчання і надав Римській Церкві нової динаміки та місіонерського запалу, що виражалося передусім у глобальній діяльності єзуїтів. Окрім навернення язичників, послідовників інших релігій та протестантів, з’явилося зацікавлення і вірними східних обрядів. На хвилі Контрреформації у Східній Європі та на Близькому Сході було засновано багато східних католицьких церков. Основним принципом була обов’язковість визнання католицьких догматів і примату Папи при збереженні власної літургії та церковних традицій. Було укладено багато уній, але жодна не мала таких далекосяжних наслідків, як Берестейська унія 1596 року.

Під час синоду в Бресті (Бересті) частина православної духовної ієрархії Речі Посполитої визнала владу Папи і католицькі догмати. Проте багато священнослужителів і вірян не прийняли унію , що поклало початок довготривалому братовбивчому спору між русинами Польщі та Литви, які звинувачували одне одного у зраді. Прихильників унії з Римом підтримували Латинська Церква та влада Речі Посполитої на чолі з королем Сиґізмундом ІІІ Вазою, під час правління якого навіть було делегалізовано православне християнство. Апогеєм конфлікту стало вбивство 1623 року у Вітебську полоцького унійного архієпископа Йосафата Кунцевича. 1643 року в Апостольській столиці Кунцевича визнали мучеником і беатифікували (натомість канонізували лише 1867 року). Ситуацію частково було врегульовано лише за правління Владислава IV, який визнав існування православної ієрархії в Речі Посполитій. Відтоді паралельно існували дві церковні інституції: унійна та православна (так звана дизунійна).

Річ Посполита як бастіон католицизму

Вирішальними для подальшого розвитку ситуації були війни другої половини XVII століття. У боротьбі проти лютеранської Швеції , мусульманської Османської імперії та православної Москви в Речі Посполитій зростала віра в її особливу роль як бастіону католицизму, яка дедалі більше виключала інакодумців. Водночас гасла захисту православ’я відіграли важливу роль у повстанні Хмельницького та в нападі Москви на Річ Посполиту. Поділ України по лінії Дніпра (але з Києвом на російському боці) означав не лише ліквідацію унії на окупованих Росією землях, а й серйозне послаблення православ’я з польсько-литовського боку.

На межі XVII і XVIII століть унія перемогла в Речі Посполитій після переходу на її бік останніх православних єпископів на землях Корони , Перемиського (1692) та Львівського (1700). Православ’я залишилося лише на східних околицях держави з єдиним єпископатом у Могилеві, що дедалі більше залежав від російської підтримки.

Водночас Унійна Церква могла зосередитися на внутрішньому розвитку та модернізації. Важливим етапом вважається Синод у Замості (1720) , значення якого для реорганізації Унійної Церкви порівнюють із роллю вже згаданого Тридентського собору в Латинській Церкві. XVIII століття справедливо вважається славним часом унії, визнавці якої становили тоді найбільшу релігійну групу Речі Посполитої.

Відносини між уніатами і латинниками були досить складними. Обидві громади були частиною Католицької Церкви , тому вони співпрацювали в багатьох сферах. Стандартом була участь латинського духовенства в унійних святах і навпаки. Водночас, однак, були великі побоювання «переманювання» вірних. З одного боку, Латинська Церква користувалася більшим авторитетом і давала більше можливостей для політичної кар’єри. З іншого боку, на сході країни унійна парафіяльна мережа була значно щільнішою за латинську, тому латинники часто були значно ближчими до унійного духовенства й користувалися його послугами. Теоретично робилися спроби зберегти вірних у межах конфесії предків. Прикладом такого типу законодавства були «артикули» львівського латинського архієпископа Яна Скарбека від 1714 року, які обмежували можливість уділення таїнств вірним другого обряду до особливих ситуацій (наприклад, таких, що загрожують життю). Однак практика взаємозамінності послуг була загальною і досить широко прийнятою.

Через панівні групи вірян релігійна приналежність ототожнювалася з національністю , звідси «польська» (латинська) і «руська» (унійна) Церкви.

Більшість шляхти в Речі Посполитій належала до латинської конфесії. Це було важливо , оскільки костели і церкви перебували в шляхетській власності, а шляхта мала право патронувати храми. Утримання, будівництво та оздоблення церкви залежало від залучення шляхетських меценатів (законних «опікунів»). Серед меценатів унійних церков були наймогутніші магнати, які засновували церкви для душпастирської опіки над своїми унійними підданими, а також задля власної величі та в надії на спокуту гріхів. Найбільше вражає унікальний приклад Миколая Базилія Потоцького, єдиного магната, який змінив визнання з латинського на унійне, а потім віддав величезну частину свого майна на будівництво величного комплексу Почаївської лаври.

Роль василіян

Надзвичайно важливу роль в Унійній Церкві відігравали василіяни — до кінця ХІХ століття єдина її чернеча громада. На початку XVII століття митрополит Йосиф Велямин Рутський організував у централізовану структуру монастирі , які прийняли унію. Василіяни зберегли традиційний східний устав святого Василія, однак як орден вони діяли за сучасною їм єзуїтською моделлю. У XVII столітті василіяни зайняли осередки у Великому Князівстві Литовському та деякі в Короні (переважно на Волині). Після того як Львівська та Перемиська єпархії прийняли унію, місцеві монастирі заснували там власну конгрегацію. Єдиний Чин святого Василія Великого (лат. Ordo Sancti Basilii Magni) був офіційно створений 1743 року, коли монастирі Великого Князівства Литовського та Корони об’єдналися в одну конгрегацію з двома провінціями (литовською і польською/коронною/руською).

Василіяни були однією з найбільших чернечих спільнот у Речі Посполитій. Вони несли душпастирське служіння уніатам і латинникам , провадили найкращі школи і друкарні (де публікували також світські твори), опікувались найважливішими святинями. У їхніх монастирях відбувалися найбільші торжества Унійної Церкви — коронації славних чудесами образів Пресвятої Богородиці в Жировицях (1730), Холмі (1765) та Почаєві (1773). Вони були церковною елітою, з їх числа обиралися унійні єпископи. Як і єзуїти, вони надавали великого значення не лише освіті, а й питанням мистецтва. Василіянські монастирі, як і унійні собори, належать до найцінніших пам’яток епохи. Видатні художники (часто латинські чи протестантські), або ж і самі василіяни працювали над їх зведенням і оздобленням. Окрім Почаєва, можна згадати також собор святого Юра у Львові, собори в Полоцьку та Вітебську, василіянські монастирі у Вільнюсі, Супраслі, Березвеччі (знищений за радянської влади), Крехові та Підгірцях.

Спірним і досі обговорюваним питанням є латинізація Унійної Церкви , її масштаби й оцінка явища. Безперечно, з часом уніати все більше уподібнювалися латинникам. Красномовним свідченням стали зміни в оформленні храму, де вводилися невідомі східній традиції бічні вівтарі, амвони, сповідальниці та органи, іконостаси зменшувалися, а іноді й зовсім зникали. Часто замість них з’являлися дуже цікаві вівтарі з іконографікою, що відповідала іконостасу (наприклад, замість ряду ікон апостолів у верхній частині вівтаря робили відповідні скульптури). Специфічним унійним рішенням були намісні вівтарі, які створювалися шляхом доставляння менси Вівтарний стіл. під намісними образами (нижній ряд іконостасу). Отож наслідком латинізації стало не відкидання східної традиції та заміна її західною , а радше синтез обох традицій у стилях бароко, рококо та класицизму, які змінювали один одного.

Після поділів

Великі зміни принесли поділи польсько-литовської держави. Більшість земель , населених вірними Унійної Церкви, опинилася під владою Росії, частина — Галичина — під владою Австрії. У Галичині реформи, запроваджені цісарем Йосифом ІІ, з одного боку, означали ліквідацію багатьох монастирів і підпорядкування духовенства державному контролю, а з іншого — зміцнили позиції духовенства Унійної Церкви, відтоді відомої як Греко-Католицька.

Під австрійським правлінням можна було далі розвивати Церкву , яка з часом стала одним зі стовпів українського національного руху.

Інакше склалася доля громад під російським правлінням. Ставлення до уніатів з боку державної влади та Православної Церкви було виразно ворожим. Однак у початковий період Греко-Католицька Церква , попри певні утиски, розвивалася відносно добре, про що свідчить розквіт василіянських шкіл. Лише за правління Ніколая І було прийнято рішення про ліквідацію Греко-Католицької Церкви та її примусове приєднання до Російської Православної Церкви, що офіційно відбулося на (псевдо)соборі в Полоцьку 1839 року. На землях Королівства Польського Cубститут польської державності, створений 1815 року в персональній унії з Росією.Греко-Католицька Церква проіснувала довше , до 1875 року. Її ліквідація наштовхнулася на сильний спротив вірян, жорстоко придушений російською владою. Найвідомішою подією стало відкриття вогню по протестувальниках у Пратулині. Жертви (беатифіковані Римом) відомі як Пратулинські мученики.

Проблема функціонування колишніх унійних парафій у складі Російської Православної Церкви залишається малодослідженою. Попри сильний тиск згори , у багатьох місцях зберігалися неканонічні (з православної точки зору) елементи церковного оформлення та літургійні практики. Збереглася і пам’ять про Унію. Коли внаслідок революції 1905 року Ніколай II видав указ про віротерпимість, віряни масово відмовлялися від православ’я. Та оскільки унійної Церкви в Російській імперії не існувало, єдиним доступним для них вирішенням був перехід у римо-католицьку конфесію. Парадоксально, але політика царизму призвела до посилення католицизму і, опосередковано, до пов’язаної з ним полонізації мешканців Підляшшя, Люблінщини та деяких регіонів колишнього Великого Князівства Литовського (нинішньої Білорусі). З цього виникає прийняття традиції унії та культу унійних святих не тільки сучасною Греко-Католицькою Церквою, а й Римо-Католицькою. Унійна спадщина, попри величезні втрати та численні спори, залишається чимось спільним для теренів колишньої Речі Посполитої, назавжди відрізняючи їх як від Західної Європи, так і від Росії.

Переклала Марія Шагурі