Догляд за важкохворим. Джерело: соцмережі

Догляд за важкохворим. Джерело: соцмережі

«Якщо ми виїдемо, хто допомагатиме немічним?» Три історії про людяність

05 червня 2023
Мирослав Лаюк
Люди

Деякі українці на початку повномасштабного вторгнення РФ 24 лютого постали перед вибором: рятувати себе й евакуйовуватися чи залишатися й допомагати іншим. Питання ускладнювалося тим, що нерідко цими іншими були близькі — хворі й нетранспортабельні. Публікуємо три історії про таких людей і їхніх опікунів.

Соборування. Київ

— Ви знаєте , що таке деменція? — Ольга починає розповідь про свою матір. — Ця хвороба абсолютно ірраціональна: все , що знаєш про роботу мозку, можна перекреслити. Майже десятилітній досвід маминої хвороби змінив мій світогляд. Психіатр сказав: «Сховайте телевізор, бо хвора його побʼє». Я відповіла: «Та ні, чому це?» А за якийсь час мама почала влаштовувати сварки зі своїм відображенням у дзеркалі й розтрощила телевізор на дачі. У певний момент я зрозуміла: мамина довготривала памʼять зникає, теперішнє ніби відлітає, і вона поступово повертається до часів дитинства. Мама повторювала, що хоче додому. І при цьому перебувала у квартирі, де постійно жила. У її голові вже настала молодість, докиївська. Я ж, єдина дочка, з того життя вже теж випала — мене ще не було. Та вона знала моє імʼя і постійно кликала, хоча й не могла пояснити, хто я їй така.

Свій стан жінка спочатку розуміла і просила допомогти. Вона боялася , що перестає себе контролювати: не може читати, писати, зрозуміти, котра година, забуває слова. Казала, що, стрибне з моста.

— Думаю , мама вірила в те, що говорить, просто так і не наважилася це зробити. Якось на Трійцю ми були на дачі під Києвом і недопильнували двері будинку: мама вийшла з подвір’я і через город пішла в ліс — на щастя, боса. Шукали її години три. Врятувало те, що на піску було видно сліди… А може, вона хотіла, щоб ми її тоді у лісі не знайшли?

Ольга постійно повторює , що суспільство мусить знати більше про цю хворобу.

— Евтаназія? Свого часу в люблінському університеті я мала кілька лекцій про евтаназію і не розуміла , навіщо про це так багато дискутувати. Коли мамина хвороба почала прогресувати, я повернулася до питання евтаназії та переосмислила його в контексті деменції: у людини має бути право вибору.

Коли Ольга була вдруге вагітна (зараз її дітям п’ять і сім років) , постало питання про те, що матір необхідно десь «відокремити» на кілька місяців, аби дати раду з двома маленькими дітьми.

Як виявилося , у психіатричних лікарнях Києва вже не було відділень для таких хворих, не було інтернатів. Ніхто не хотів пацієнтів із деменцією, бо вони невиліковні, хвороба постійно прогресує, а догляд складний. Знайшли відділення для дементних у передмісті, з великою чергою охочих. На 80 пацієнтів там працювало всього 7 санітарок. Лікар-психіатр казав: «Можете її туди відвезти , але жити їй залишилося щонайдовше три місяці. Вирішуйте… Якщо хочете її “позбутися”, я допоможу оформитися. Таким хворим все ж краще бути з родиною». Приватні пансіонати були непосильно дорогі (на хворих із деменцією найвищий тариф) , і там важкохворим теж не дуже були раді й не гарантували якісного догляду. Тому за два місяці до народження онука матір перевезли до няні-доглядальниці на Вінниччину.

— Вона не хотіла , щоб до неї торкалися чужі під час переодягання, гігієнічних процедур. Моя мама, яка ніколи в житті не вживала нецензурну лексику, нашу няню часом такими «курвами» обкладала, відштовхувала, плювалася!

На Вінниччині через пів року жінка невдало впала і зламала шийку стегна — лікарі відмовилися робити операцію ані там на місці , ані в Києві. Це розповсюджена практика: дементних просто знерухомлюють, кістка зростається, але людина втрачає можливість ходити. Лікарі вважають, що такі особи не усвідомлюють самі себе, не можуть ні за що відповідати, та й під час реабілітації потрібне включення пацієнта. До того ж ризики повторного травмування дуже високі. Через кілька днів після падіння, у травні 2018 року, матір перевезли до Києва. Вона розуміла, що опинилася знову в рідних стінах і тішилася, що побачила внуків.

За два-три дні до повномасштабного вторгнення Ользі написала подруга з Любліна: «Збирайтеся й їдьте до нас». На роботі ж керівництво казало: «Ви панікуєте — на Київ ніхто не піде!»

— У ту ніч я взагалі не спала , збирала речі й документи — в мене було передчуття. Після 4-ї ранку я почула перші вибухи, ввімкнула промову Путіна, послухала: «Дорогие россияне, мы начинаем…» Буджу чоловіка й кажу: «Війна. Забирай дітей і їдь». Він же спросоння взагалі не розумів, що відбувається. А потім каже: «Ми маємо бути разом». І тому ми просто взяли скотч і почали заклеювати вікна, аби заспокоїтися. У нас і досі все заклеєно.

За добу для чоловіків перекрили кордон. Що Ользі було робити? Стояти з мамою в такому стані в заторах? Що три-чотири години їй треба змінити підгузок і погодувати. Пролежні утворюються моментально , а лікуються тижнями. Де шукати житло і нічліг з паралізованою неконтактною людиною, яка не спить ночами, не говорить, а лише кричить?

— Коли в Києві почалися активні обстріли і ворог був недалеко , ми вирішили поїхати на дачу — на північ від Києва, у Вишгородський район. Їхала теж сестра з родиною — вони допомогли нам знести маму до автівки, забрати частину клунків. Коли ми виїжджали, бачили військову машину, трупи диверсантів.

На дачі умови були непогані , родина облаштувала погреб під укриття. Вночі постійно чули вибухи.

— З другого поверху в одному вікні ми бачили «Гради» з боку Петрівців , а в іншому — Броварів. Мій син дуже боявся цих обстрілів. Він замотувався у ковдру, ніби у кокон. А донька почала страшенно гризти нігті. Вдень ми гуляли селом і бачили на небі білі сліди від ракет. Ми розуміли, що якщо перекриють дорогу через дамбу, станемо невиїзні (у нас дві ріки з обидвох сторін). Тому стояла спакована машина (мамині підгузки, простирадла, матрац, торби з речами, каністри з бензином), щоб у разі небезпеки можна було швидко кудись виїхати. Я не роздягалася три місяці — в чому ходила, в тому й спала. Протягом березня вночі з чоловіком чергували по три-чотири години, спати лягали вдень. Мама у перші тижні також була неспокійна, я їй розповідала, що почалася війна, вона дуже кричала. Іноді лягала спати з нею, обіймала — вона тоді ставала спокійніша, і я також.

Матір Ольги була з релігійної родини , колись відвідувала церкву і з пошаною ставилася до отця Володимира з села, де їхня дача. Коли у травні їй погіршало й почався набряк легенів, Ольга покликала священника, аби провів соборування. Це єдиний обряд, який можна зробити для людей у такому стані — причащати чи сповідати вже не вдасться, оскільки людина не може адекватно реагувати й відповідати на запитання. Священник читає сім молитов, семикратно помазує єлеєм і оголошує сім прохань за хвору людину.

— Город у неї завжди був ідеальний , — пригадує Ольга , — дуже багато квітів. Ми робили різне варення , консервацію. Також у дитинстві часто разом їздили в ЦУМ, «Пасаж», центральний гастроном — старалися викупити щось дефіцитне, стояли в чергах. Потім гуляли середмістям, заходили на празький тортик із чаєм чи кавою. Такий у нас був совєтський шопінг…

Жінка померла 2 серпня , на Іллі, в день народження Ольжиного батька. А через 8 днів їй було б 73.

— Це дуже символічно , я очікувала, що так станеться. Останніми роками серпні для мами були складні. У той день батькові могло б виповнитися 75. Ми з дітьми відвідали його могилу. Вдома я налила мамі вина, дала улюблене кавове морозиво. Потім ми пішли проводити родича, на вулиці ще поговорили, повернулися — все…

Хоронили в селі , звідки походить Ольжин батько. Той працював у будівництві, і коли Ольга їде Києвом, згадує: оце він будував, оце й оце… З батьком вони мали традицію: щоразу напередодні Нового року в Києві відкривали нову станцію метрополітену — і вони завжди їхали на це дивитися. Мама теж була дуже привʼязана до Олиного батька. Жінка хотіла, щоб труна і хрест були такі ж, як у чоловіка — дерев’яні, з різьбленням. У похоронних бюро Вишгорода дивувалися, що Ользі нічого не подобається, адже ще нещодавно через проблеми з постачанням узагалі не було в чому ховати. Але все ж удалося знайти схожу труну й дерев’яний хрест.

Від їхнього будинку до цвинтаря кілометри два. Відкриту труну везла відкрита машина. Ольга тримала матір за руку.

— Був ясний день , і від сонця маленьке вихудле тіло мами нагрілося, поки ми повільно їхали до цвинтаря. Я тримала її за теплу руку! Ну ось — мама зі мною прощається.

За ці роки Ольга не вживала заспокійливі засоби.

— Але після 40 днів мене дуже розібрало. Почалися симптоми , яких раніше не було. Організм вивільняє багаторічний стрес, плюс війна. Я сиджу зараз на легких заспокійливих, уже краще. Це все засіло у нас дуже глибоко і надовго.

Залежність. Херсон

За тиждень до повномасштабного вторгнення 86-річна бабуся дружини Євгена Євтушенка з Херсона зламала стегнову кістку й лягла у лікарню.

24 лютого з лікарні зателефонували: забирайте стару , дивитися за нею ніхто зараз не зможе. Проте бабуся була нетранспортабельна, тож після вмовлянь її залишили в лікарні й прооперували в 10-х числах березня. Тоді Херсон уже окупували. Операція пройшла успішно, але за час лежання мʼязи атрофувалися, й жінка потребувала реабілітації. На жаль, лікар не мав змоги приходити до них додому, проте пообіцяв займатися пацієнткою в лікарні.

— Однак бабуся вже морально здалася. Бо незадовго до цього помер дідусь , з яким вони разом прожили 66 років. Вона казала: «Я не хочу бути для вас тягарем».

Євгена з дружиною батьки дуже просили евакуйовуватися. Євгенова мама , дитяча офтальмологиня, все одно не могла б виїхати, адже в місті залишилося дуже мало лікарів, і вона усвідомлювала свій обовʼязок бути на місці. Однак Євген залишався у Херсоні, вірячи, що спротив місцевих та ЗСУ змусить окупантів похитнутися.

— Бабусі ми намагалися давати мінімум інформації , бо для неї все це було дивно і дико. Спочатку вона взагалі не розуміла, як це можливо, аби Росія напала.

Коли жінка лежала в лікарні , а родина чекала, щоб її забрати й вивезти з міста, Євген почав займатися волонтерством — підвозив пораненим воїнам білизну, одяг, інші необхідні речі. Допомагав також немічним та самотнім людям. На заправках, у банках, у продуктових магазинах був колапс.

— Минув тиждень великої війни , і я зрозумів, що вдома запасів нема, бо ми допомагали комусь, але про себе не подбали. Нам пощастило, що друзі виїжджали й залишали продукти, бо в магазинах майже нічого не було.

1 березня росіяни почали заходити в Херсон з усіх сторін , у небі літали їхні літаки. Українських поранених встигли евакуювати, а, за спогадами очевидців, 60-кілометрова дорога з Херсона до Миколаєва була переповнена автівками.

— У 10-х числах березня відбувся великий проукраїнський мітинг на 10−12 тисяч людей. Окупанти боялися ходити , тільки їздили. А 15 березня вони повісили свої триколірні ганчірки на будівлі. Потім почали розганяти мітинги. Тоді ти мав вибирати: або йдеш на мітинг, або десь стаєш у чергу (в аптеку, банкомат, магазин), або провідуєш бабусю. Через кілька днів людей почали розганяти кулеметами, гранатами, сльозогінним газом.

Коли Євген виходив на акції спротиву , він казав дружині, що йде по хліб. Чоловік також передавав українським військовим дані про ворога. Однак його швидко помітили російські служби безпеки, провели вдома обшук, але безрезультатно, а потім схопили на вулиці. Євген усвідомлював небезпеку, тому щоразу затирав сліди, чистив месенджери. Його тримали дев’ять днів у полоні, намагаючись вибити покази.

Євгена катували , застосовуючи методи психологічного тиску, проте вибили лише обіцянку не чинити росіянам спротиву. Потім його з мішком на голові вивезли й викинули за якимись гаражами. З гематомами по всьому тілу й струсом мозку Євген ледве добрався додому.

8-го квітня бабуся померла в лікарні , але родина змогла похоронити її тільки через п’ять днів.

— Ціни на ритуальні послуги зросли в кілька разів. Ми з дружиною збирали на квартиру , тому змогли влаштувати похорон. Кафе для прощального обіду? Просто зайшли попити кави, зустріли власника, і він погодився допомогти. Людей на поминанні було небагато, осіб 20 — хто не зміг виїхати. Церемонія відбулася у Будинку прощання, а на кладовище пустили лише копачів, адже в тому районі були обстріли.

Але через місяць , коли прибрали блокпост, на свій страх і ризик Євген із родичами таки на могилу поїхали.

Євген все більше переймався допомогою немічним людям — приносив ліки , їжу, одяг. Особливо гостро питання стояло щодо забезпечення ліками тих, чиє життя від цих ліків напряму залежало.

— Коли бабуся померла , нас уже ніби й нічого не тримало в Херсоні. Але ми дуже сильно залізли в цю тему. Якщо ми виїдемо — хто допомагатиме немічним? Вони залежали від нас. Волонтерів, які допомагали хоча б пенсіонерам, було небагато.

Євген розповідає , що страх обстрілів поступово притлумлюється, а до окупантів звикаєш. До того ж виїжджати стало ще небезпечніше: зелених коридорів не було, сіра зона щодня під обстрілами. Наприклад, один із родичів Євгена під час виїзду потрапив під «Гради».

У вересні Євгенові подзвонили друзі й сказали , що він може забрати їхні харчі, бо вони вирішили евакуюватися. Крім круп і картоплі, Євген отримав замерзле мʼясо, яке згодом забув у багажнику. Два-три дні нікуди не виїжджав, а потім відчув сморід. Коли почав мити машину, побачив наряд так званої поліції, яку викликав сусід (він оселився тут перед великою війною — Євген вважає його засланим):

— Вони в спорядженні , автоматом тицяють: «Стоять, мордой в пол». Я показав документи. Вони підняли каністру і побачили пляму: «Це що , кров?» Я пояснив. Приїхав ще один патруль. Записали мої та дружинині дані , дані автомобіля. Але в них не було ніяких гаджетів. Інші патрульні кажуть: «То що , пакуємо його?» А ці відповідають: «Ні , давай спочатку пробʼємо у базах. А завтра якщо що — заберемо». А у мене ж була та історія з 9-денним полоном...

Євген із дружиною відразу ж вирішили тікати , тож зібралися і виїхали іншою машиною. Чоловік каже: не боявся, що десь зупинять — чекати вдома було значно гіршим варіантом із більш однозначною розв’язкою.

Евакуювалися майже без пригод — живі й здорові , але з психологічними травмами на все життя.

Що зараз? Євген займається фондом Support Kherson , який на деокуповані території возить гуманітарку, здебільшого ліки.

Наприкінці розмови питаю , чи вдалося Євгену поїсти кавунів, адже Херсон — кавунова столиця України, і ціна на них у Києві цьогоріч, через окупацію, була по 80 гривень за кілограм. Євген довго згадує, а потім каже, що кілька разів вони кавуни таки купували — як і в старі часи, по 4 гривні.

Евакуація. Харків

Олексій Масло , 34-річний дизайнер одягу, говорить з автомобіля, на узбіччі:

— Завезли в Одесу машину швидкої. Їдемо в Київ , забираємо ще одну швидку й веземо на Харків.

Народився чоловік у Харкові , але мешкав у столиці. До рідного міста приїхав у гості до матері, тут його і застала повномасштабна війна. На Харківщині батько Олексія опинився під окупацією, яка протривала 72 дні. 20 діб чоловік не знав, живий тато чи ні. Батько Олексія — водій швидкої допомоги. Колись він воював, отримав поранення, переніс три операції, але зараз повернувся на роботу. Олексій усміхається:

— Так історично сталося , що і я, і батько ганяємо швидкі.

Олексій почав волонтерити на другий день повномасштабного вторгнення , він саме мав достатньо бензину — тоді це була розкіш.

— Я вирішив , що буду їздити, поки є паливо. Потім почали зʼявлятися донати й ресурси. Я заснував організацію KharkivHelp, а друзі — фонд у Нідерландах. Ми почали купувати й переганяти в Україну швидкі. KharkivHelp — тепер це вже не тільки про Харків. Ми їздимо і в Бахмут, і в Краматорськ, і в Словʼянськ, і в Луганську область. Сьогодні вивозили з Купʼянська чоловіка 1952-го року народження. Він залишився сам — не знаю, чому. У нього почалася гангрена, ноги майже немає. Заявку залишили сусіди, які його годували.

Олексій згадує випадки , коли людей просто залишали з записками:

— Була в нас 94-річна бабця , яку кинули родичі з запискою, де вказали лише ім’я та рік народження. У неї навіть документів не було.

Олексій із волонтерами працюють у сірій зоні , за позиціями українців. Під час бойових дій вони їздять між танками, під мінометними обстрілами.

— Коли є можливість туди швидко заїхати та виїхати , ми прямуємо за заявками, на подані родичами чи сусідами адреси. Приїжджаємо за конкретними людьми. Часом забираємо і незапланованих — наприклад, тих, що лежить у підвалах. Був випадок, коли приїхали по паралізовану жінку, зайшли у квартиру, а вона вже померла. За один день у нас було два випадки, коли люди, по яких ми приїхали, вже неживі.

Заявки часто залишають сусіди , які більше не можуть підтримувати життєдіяльність немічних людей, бо їм уже не вистачає ресурсу на самих себе. Та вивезти — це пів проблеми.

— Їх ніхто не хоче поселяти , лікарні переповнені. Це ж люди, за якими потрібен постійний нагляд. А персоналу не вистачає. Тобто ми можемо розселити їх у гуртожитки, але проблема в тому, що недостатньо фахівців, які будуть опікуватися ними. Лікарні і так переповнені. Мінсоцполітики не знає, куди дівати цих людей. Спеціалізовані шелтери повні. Є проблема транспортування: неможливо людину просто покласти у швидку в Харкові й повезти, якщо є місце, у Львів чи якийсь санаторій у Карпатах. Для цього потрібен медпрацівник, який у дорозі доглядатиме за хворим. Бо якщо людина помре, потім з’явиться родич і почнуться звинувачення у недогляді.

Бувало , ми за день вивозили 2000 осіб. За кілька місяців роботи на харківському напрямку ми з кількома волонтерськими організаціями вивезли понад 18 тисяч людей.

Список питань

Чому Ольга , перша героїня, не вивезла маму з Києва у розпал боїв? Друзі з Польщі допомогли жінці потрапити в списки ОБСЄ на евакуаційний потяг із працівниками різних установ. Проте Ользі, як і багатьом іншим у схожих ситуаціях, довелося відмовитися від привабливої нагоди: вони відповідали за хворих близьких. Ольжин чоловік тоді пропонував дружині виїжджати з дітьми, а він би залишився доглядати її дементну маму. Та жінка була проти:

— Лишити маму з чоловіком? Ну , промучився б він із нею ще місяць... Навіть коли ми пів години їхали на дачу, в мами утворювався пролежень, з яким я потім боролася два з половиною тижні. А якби відімкнули світло? Тоді б не працював матрац проти пролежнів.

Транспортувати було майже нереально. Ми нічого не знали про умови в тому евакуаційному потязі. Це купе чи плацкартні сидіння? Мама ж не сиділа , вона могла тільки лежати. Я б її занесла в потяг і що, поклала б у проході? Вона постійно б кричала. Їй би було потрібно змінювати підгузки… А я ж би ще була з двома малими дітьми, вони б постійно плакали, хотіли в туалет. Мама могла померти дорогою…

Нас постійно кликали за кордон. Але що б ми робили там? Мама постійно шуміла — для неї потрібна була б окрема кімната. Тому ми всі залишилися на дачі.

*

Можна багато розмірковувати над варіантами виходу зі схожих ситуацій під час війни. Однак здебільшого такі історії про одне й теж: про двох взаємних заручників. Один увʼязнений у власному тілі , а інший увʼязнений (чи нагороджений?) відчуттям обовʼязку і людяністю.

Текст написано для проєкту «Українські автори для Європи. Європа для українських авторів» , організованого порталом Rozstaje.art. Проєкт фінансується Міжнародним вишеградським фондом, місія якого — просування ідей сталого регіонального співробітництва в Центральній Європі

Читайте також