Як загинув один із найяскравіших польських авангардистів.
Юзеф Чехович (1903—1939) — уродженець і співець Любліна, педагог, журналіст, редактор, перекладач, краєзнавець і один з найвідоміших польських поетів міжвоєнного періоду. На тлі шаленого різноманіття тогочасного літературного життя, на яке найбільший вплив мали варшавське апоетичне угрупування «Скамандр» і «Краківський авангард», творчість Чеховича самобутньо вирізнялася: їй притаманна особлива мелодійність, закорінена в фольклорі та народних релігійних піснях, а також тривожне передчуття невідворотної біди, що втілюється у символічних візіях катастрофи.
1923 року 20-річний Чехович починає співпрацювати з люблінським часописом Reflektor, заснованим Конрадом Бєльським і Вацлавом Ґралєвським. Завдяки своєму поетичному талантові та харизмі поет майже відразу став неформальним лідером цього середовища. З плином часу завдяки власне Чеховичу провінційний Люблін перетворився на один із центрів польського літературного життя. Це середовище, до якого належали також Юзеф Лободовський, Станіслав Ґрендзінський, Станіслав Пєнтак та Францішка Арнштайн, увійшло в історію літератури як «Другий авангард», або ж «Люблінський авангард».
1932 року Юзеф Чехович разом із Францішкою Арнштайн заснували Люблінське відділення Спілки письменників, а через рік поет переїхав до Варшави. У столиці митець продовжував вести активне літературне життя: працював у видавництві Спілки польських учителів редактором дитячих видань, багато писав, перекладав (зокрема поезію Тараса Шевченка, Богдана Лепкого, Павла Тичини, Миколи Бажана, Євгена Маланюка, Святослава Гординського). Як і в Любліні, довкола поета гуртувалися митці.
10 березня 1934 року Чехович організував у своєму помешканні легендарний поетичний вечір — «Навала авангарду на Варшаву». Сама назва події свідчила про бажання молодшого покоління авангардних поетів ствердити нову естетику і протис тавитися старшому поколінню літераторів. На цьому вечорі Чехович познайомився з молодим письменником віленської групи «Жаґари» Чеславом Мілошем. Ця зустріч переросла в близьку дружбу і співпрацю в літературному відділі Польського радіо. Згодом у своїх спогадах Мілош наголошував на одній особливості Чеховича, яка неабияк посприяла народженню легенди про смерть цього поета:
Одного ранку 1938 року я розповів Чеховичу сон. Я бачив будинок, одна стіна якого була скляна. За нею монгол грав на скрипці, — то був він, Чехович. Звук до мене не долинав. Я промовчав, що той будинок уві сні називався Дім мертвих, а обличчя монгола, який грав, позначене слідами розкладу. Моя стриманість пояснювалась тим, що я знав його одержимість думкою про близьку смерть.
9 вересня 1939 року, на дев’ятий день гітлерівського вторгнення до Польщі, Юзеф Чехович дістався Любліна, як і тисячі інших поляків, які втікали від лінії фронту на схід країни. Тут поет міг почуватися у відносній безпеці, позаяк німецька авіація бомбардувала Люблін не так інтенсивно, як столицю. Подорож із Варшави була виснажливою і тривала майже три доби, тож Чехович, відомий своїм дбайливим ставленням до зовнішнього вигляду, вирушив до перукарні. Між дев’ятою і десятою годиною ранку поет переступив поріг салону пані Островської на вулиці Краківське передмістя, 46 — саме тоді, коли почався авіаналіт на місто. Кілька бомб влучило в кам’яницю з перукарнею, що поклало край життю Чеховича і дало початок легенді про його смерть.
Єдиним певним свідком трагедії був приятель Чеховича — поет і журналіст Генрик Домінський. У редагованому ним люблінському виданні Kurier Poranny під заголовком «Смерть Юзефа Чеховича» є коротка замітка:
Під час останнього нальоту німецьких літаків на Люблін під уламками одного з будинків загинув найвидатніший поет Люблінщини — Юзеф Чехович. Вшануймо його пам’ять.
Інших прямих свідчень Домінський не залишив, оскільки невдовзі сам загинув у воєнній завірюсі, проте він встиг переповісти подробиці загибелі Чеховича спільним друзям. Від них ми, власне, й знаємо в деталях, що тоді сталося.
Поет Станіслав Пєнтак записав спогади Домінського у кількох версіях. Перша походить з тексту, опублікованого 1946 року:
Про смерть Чеховича я дізнався в листопаді 1939 року. Пізніше до мене завітав Генрик Домінський і детально розповів про їхнє останнє літо та смерть Юзефа. У вересні вони обидва втекли до Любліна. Під час бомбардування рідного міста Чехович загинув у перукарні, куди пішов поголитися. Зрештою — о лиха доле — загинув, розчавлений нерозірваною бомбою, яка пробила стелю і потягнула його за собою.
1971 року Пєнтак записав іншу версію, значно розлогішу та експресивнішу:
Про подробиці смерті Юзефа я дізнався з вуст Генрика Домінського, який, прямуючи до Будапешта в березні 1940 року, зупинився в мене на один день у Вєльовсі. Генрик ненавидів пафос, тож старався бути об’єктивним, він навіть намагався жартувати, розповідаючи про смерть Чеховича, але його голос здригався.
— Це було 8 вересня, у Любліні, на Краківському передмісті. Юзеф вважав, що заріс, тож пішов голитися. Я з ним. А тут бомба — ба-бах! Я прилип до стіни й ні пари з вуст. Юзеф натомість кинувся прямо на бомбу, ніби його тягнуло магнітом. Його так розірвало, що нічого не залишилося. Боже, як же ж він боявся тих бомб, аж не віриться! Як тільки пролітали літаки, він одразу ж кидався у кювет.
— Якби ти тільки бачив очі Юзефа, — додав він іншим тоном, — гарячі, втомлені, хворі. В мене аж щось смоктало біля серця, коли він брав мене за руку і шепотів, що тільки тепер почне творити по-справжньому. Бо, мовляв, знає, що насправді важливе, а що було лише ілюзією.
Якщо зіставити ці спогади Станіслава Пєнтака, між якими промайнуло 25 років, можна помітити певну закономірність: з плином часу історія смерті Чеховича збагачується новими подробицями. І серед нових деталей, зокрема, з’являється нюанс, що увиразнює фаталістичний вимір смерті поета: «Кинувся прямо на бомбу, ніби його тягнуло магнітом».
Ця закономірність підтверджується й у випадку іншого близького приятеля Чеховича — Вацлава Ґралєвського. Саме до нього в редакцію газети Ekspres Lubelski з трагічною звісткою прийшов Генрик Домінський після того, як вибрався з розбомбленої перукарні. 1948 року з нагоди річниці смерті Чеховича Ґралєвський опублікував у газеті коротку нотатку із запрошенням на панахиду:
Серед жертв [бомбардування 9 вересня] був також Юзеф Чехович, видатний люблінський поет. Того дня рано-вранці він примандрував із Варшави у невеличкій компанії друзів. Смерть застала його в перукарні пані Островської. Скинута німецькими піратами бомба, зруйнувала будинок і обірвала нитку життя поета.
Натомість ось ще одна цитата Вацлава Ґралєвського, датована 1957 роком:
Відразу після початку війни Чехович з кількома друзями вирішив залишити Варшаву і дійти пішки до Любліна. Через кілька днів, вранці того трагічного 9 вересня, мандрівники дісталися Любліна, спершу перекусили та перепочили, а близько десятої години ввійшли до перукарні пані Островської. Саме тоді німецька авіація атакувала Люблін. Кілька десятків літаків скинуло на беззахисне місто сотні фугасних і запал ювальних бомб, що спричинило серйозні руйнування і вбило багатьох людей.
Кілька бомб скинули на будинок із перукарнею Островської. Одна з них пробила перекриття і впала просто в салон. За словами Генрика Домінського — люблінця, поета і журналіста, який працював у Варшаві й приїхав до Любліна разом із Чеховичем — перебіг подій був таким: коли бомба впала в перукарню, вони з товаришами відскочили до стіни й впали на землю, але Чехович, ніби керований антиінстинктом, стрибнув до бомби. В результаті вибуху загинуло кілька людей і зруйновано перукарню. Товариші Чеховича, що лежали під стіною, вижили й через кілька годин вибралися з-під завалів зруйнованого будинку без серйозних ушкоджень.
На цьому прикладі знову бачимо, як дещо необачну, хоча від цього не менш трагічну смерть поета у розквіті творчих сил біографи намагаються пояснити фатумом: інтерпретують її як невідворотність, несвідоме прагнення митця. Так діють механізми культури щодо письменників, у творчості яких Танатос — одна з центральних тем. І Юзеф Чехович не став винятком. В усіх його творах є натяки на власну смерть, починаючи літ ературним дебютом, який відбувся 1923 року анонімно на сторінках люблінського часопису Reflektor. То було автобіографічне оповідання «Історія паперової корони» про спробу самогубства, спричинену таємничим нездійсненним коханням.
Авжеж, ці натяки занадто загальні та багатозначні, однак для біографів Чеховича вони слугують певними доказами його пророчих здібностей. Тому в нотатках про життєпис поета завжди з’являються посилання на вірші «Балада з того боку» чи «Жаль», у яких автор провіщає свою смерть, або ж на «Поему про місто Люблін», де він вказує місце майбутнього поховання — старий православний цвинтар на вулиці Липовій:
Годинники, обличчя ночі кволі,
пароль говорять: пів-ніч, пів-ніч…
Долі
поміж лляних, конопляних лат
вулиці — чóвна мороку штивні,
сплутані путами ламп.
Скраю Люблина чорний клин
шумом поему вітрів скандує.
Клени, берези, каштани, туї
острів мертвих в полон взяли.
Алеї глухі вночі бурмочуть, мов ринви.
Сяйво самотньої зірки зіперлось на тіні,
на папороть, на жалобний барвінок
і плющ на стінах.
Хрести марм урові та бронзові янголи врівень
стали на грудях могил.
Піє півень.
У пам’яті закарбуй, засічи написи з цвинтаря брами:
«Нині у праху засну – в судний день із праху возстану»… Переклад Андрія Савенця.
Джерела: «Scriptores», nr 32, Lublin 2008 (Czechowicz. W poszukiwaniu ukrytego miasta. Mapa miejsc — teksty, tom 3); Czesław Miłosz, Czechowicz to jest o poezji między wojnami, [w:] «Kultura», Paryż 1954; Stanisław Piętak, Wspomnienie, [w:] «Wieś», nr 34-35, 1-7 września 1946; Stanisław Piętak, Józef Czechowicz — człowiek i poeta [w:] Spotkania z Czechowiczem, Lublin 1971; Stanisław Maria Saliński, Long-play warszawski, Warszawa 1966; Wacław Gralewski, W rocznicę śmierci poety [w:] «Życie Lubelskie”, nr 248, 8 września 1948; Wacław Gralewski, Stalowa tęcza – idąca śmierć, [w:] «Kamena» nr 17, 1957; Tomasz Pietrasiewicz, Bombardowanie Lublina 09.09.1939. Śmierć Józefa Czechowicza, Lublin 2009.
