Коли мене запрошують порадити книжки, я щоразу стикаюся з парадоксом: рекомендувати літературу — справа, яку я перетворила на професійну пристрасть, але обирати з-поміж добрих книжок кілька найважливіших — завдання майже нездоланне. Власне, на ідеї обміну читацьким досвідом, взаємних рекомендацій і своєрідній навігації безмежним літературним простором я й заснувала книжковий застосунок LitCom.
Його філософія перегукується з дотепним спостереженням Андрія Любки у збірці есеїв «Щось зі мною не так»: хоч би якими ненаситними були наші читацькі апетити, ресурс, який ми можемо витратити на книжки, безжально обмежений тривалістю нашого життя. Тож письменник напівжартома пропонує вдягнути собі «літературні шори» — звузити читацький горизонт за мовою, епохою чи жанром, аби бодай якось упоратися з неосяжністю літератури.
Цього разу першу пару таких шор мені люб’язно видала редакція «Нової Польщі»: рекомендувати належало польські книжки, перекладені українською мовою. Утім навіть у цих межах вибір виявився не таким уже й легким. Досить сказати, що кожен з авторів, про яких ітиметься далі, має й інші книжки, які я залюбки включила б до цього переліку (щоправда, не всі поки мають український переклад).
Тож другу пару шор я вдягнула добровільно: залишила за дужками художню літературу й зосередилася на нонфікшні. Я давня прихильниця польської школи репортажистики та документальної прози, тож пропоную чотири особливі книжки, які не просто розповідають історії, а змушують поглянути на них по-новому.
Чотири різні оптики, чотири способи наблизитися до людини крізь історію. І, можливо, чотири важливі цеглинки в несучих конструкціях того, що ми називаємо світоглядом.
Войцєх Тохман. «Дельфіни і Вельзевул»
Обкладинка книжки «Дельфіни і Вельзевул». Джерело: пресматеріали Мені дуже подобається, як Войцєх Тохман знаходить несподіваний ракурс для складних розмов, зокрема для розмови про війну. Здавалося б, за ці роки ми вже звикли до воєнної репортажистики, до її тем та інтонацій. Але Тохман пропонує поглянути на війну крізь долі тих, про кого ми згадуємо далеко не першими, — тварин. Польський репортажист багато часу проводить в Україні, зокрема на прифронтових і деокупованих територіях, де рятує тварин. І саме через цей досвід відкриває нам безліч людських історій. Адже за кожним залишеним на прив’язі собакою чи замкненим у квартирі котом стоїть чийсь вибір: іноді — відчайдушна надія повернутися, іноді — байдужість, а часом — готовність ризикувати собою заради порятунку іншого життя. Тому назвати цю книжку лише книжкою про тварин я ніяк не можу. Для мене вона передусім про людей і про те, як війна оголює нашу здатність до співчуття або її відсутність.
А ще мене надзвичайно захоплює, як Тохман переплітає долі своїх героїв. Читаєш, здавалося б, цілком окрему історію — і раптом натрапляєш на знайоме ім’я, на слід людини, яку вже зустрічала кількома сторінками раніше. І поступово всі ці історії починають складатися в дивовижне полотно взаємозалежностей. У мене виникло дуже виразне відчуття, ніби всі ми стоїмо у великому колі, тримаючись за руки. І якщо хтось відпускає долоню, слабшає все коло. Мабуть, саме ця думка найдовше вібрувала в мені після прочитання: як важливо не втрачати нагоди підтримати одне одного, не дозволяти війні звужувати межі нашої уваги й турботи. І не забувати, що в цьому спільному колі поруч є також ті, хто не може попросити про допомогу словами, а «кожне життя важливе».
Окремо хочу сказати про те, чим ця книжка (у перекладі Андрія Бондара) мене по-справжньому здивувала. Коли йдеться про порятунок тварин під час війни, ми передусім уявляємо собак, котів, можливо, птахів. Але Тохман веде нас значно далі від звичних уявлень. Однією з найбільш несподіваних для мене стала історія про кажанів — про їхні колонії, про небезпеки, з якими вони стикаються в місті, що живе в умовах війни. Зізнаюся, раніше я навряд чи замислилася б про їхню долю в такому контексті. І саме за це я особливо ціную добру репортажистику: вона змушує побачити те, повз що ми ще вчора пройшли б, навіть не озирнувшись. Після Тохмана мені хочеться бути уважнішою до всього живого довкола. І, напевно, це одна з найкращих речей, які може зробити з нами книжка.
Кароліна Сулєй. «Особисті речі. Розповіді про одяг у концтаборах і таборах смерті»
Обкладинка книжки «Особисті речі. Розповіді про одяг у концтаборах і таборах смерті». Джерело: пресматеріали Ця книжка в перекладі Андрія Савенця стала для мене справжнім потрясінням. Передусім тому, що я ніколи не уявляла, що про моду можна писати з такого ракурсу. І що розмова про одяг може завести читача в одні з найстрашніших місць людської історії.
Кароліна Сулєй — відома польська журналістка, репортажистка й культурна антропологиня — обрала для свого дослідження тему, яка на перший погляд видається майже неможливою: моду в концентраційних таборах і таборах смерті.
Зізнаюся, я довго не наважувалася взяти цю книжку до рук. Можливо, так і відкладала б її прочитання, якби не потрапила у Варшаві на презентацію, під час якої великі фрагменти тексту читала відома українська акторка Римма Зюбіна. У її голосі, в особливій життєствердності, з якою Римма вміє працювати навіть із найважчими текстами, було щось таке, що додало мені сміливості відкрити цю книжку.
І вже з перших сторінок я зрозуміла, наскільки помилялася, побоюючись цього читання. І наскільки важливо, щоб цю книжку прочитало якомога більше людей.
За нею стоїть величезна дослідницька праця: архівні матеріали, численні свідчення, розмови з людьми, які пережили концтабори. Але найбільше вражає те, як Кароліні вдалося через, здавалося б, таку буденну й звичну річ, як одяг, знайти зовсім інший спосіб розповісти про досвід, який людство досі намагається осмислити.
Бо насправді ця книжка — про людську гідність. І хоч як парадоксально це звучить з огляду на тему, в ній надзвичайно багато життя. Того, яке триває навіть у найжорстокіших умовах і раптом так чітко проступає можливістю випрати білизну, хай навіть у кухлику води (умовне, зізнаємося, прання), у сукні, виміняній у новоприбулих, чи в такій недоречній червоній помаді, яку вперше за роки виснаження і зневіри вдалося «приміряти» в момент звільнення.
Кароліна Сулєй не нав’язує читачеві готових висновків. Вона розповідає історії з такою увагою до деталей і такою достовірністю, що часом здається, ніби читаєш репортаж з епіцентру подій. Її колосальна робота з архівами відчувається на кожній сторінці, але факти в її руках не перетворюються на сухий дослідницький звіт. Вона працює з ними як талановита письменниця — точно, чутливо, з дивовижним умінням підсвітити те, повз що інший оповідач міг би пройти.
Епіграфом до книжки Кароліна Сулєй обрала рядки Зузанни Ґінчанки про «скатертини, незламні фортеці шаф, постіль і світлі сукні, які залишаться» після нас. Ми рідко замислюємося, скільки нас самих живе в речах, якими себе оточуємо. Аж доки не настає момент, коли все це можна втратити.
Особливо гостро я відчула це, коли згадала власну, на перший погляд, абсурдну історію. Виїжджаючи з дітьми з Бучі на початку повномасштабного вторгнення, я абсолютно несвідомо поклала до валізи чорний пеньюар із довгим розкішним шлейфом. Знайшла його вже у Польщі, на самому дні валізи, і довго не могла збагнути, навіщо він мені там, серед речей, зібраних нашвидкоруч для втечі від війни. Тепер думаю, що то був мій несвідомий спосіб прихопити із собою бодай щось від колишньої безтурботності. Маленький, абсолютно непрактичний символ гедонізму, краси й життя, яке я не хотіла втрачати.
Є в цій книжці думка, до якої я повертаюся знову і знову: право на моду — це право на мрію про щастя.
Відтоді я знаходжу в книжці Кароліни Сулєй дедалі більше паралелей з українською дійсністю. І одна з них особливо промовиста.
У липні 2026 року моя близька подруга Ірина втратила свій київський дім після ракетного обстрілу. Вони з чоловіком Олегом устигли вибратися з охопленої полум’ям квартири, але все їхнє майно згоріло. Коли я приїхала вранці до згарища, вони стояли біля маленького рюкзачка в тому, що було на них у момент атаки — це все, що вдалося врятувати з речей. Тоді я написала, що тепер Ірині доведеться виростити свій дім із цього рюкзачка.
За кілька днів подруги почали приносити Ірині свої сукні, піджаки, прикраси, діловий одяг. І поступово в неї з’явився новий гардероб, про який вона тепер жартує: хтось хвалиться речами від Donna Karan, Dior чи відомих українських дизайнерів, а в неї — речі від Марини, від Олени, від Ольги, від Оксани Стефанівни.
Мені здається, у цій історії є щось значно більше, ніж зворушлива жіноча солідарність. Кожна з цих речей має не лише свою попередню історію, а й людину, яка за нею стоїть. І таким чином разом з одягом до Ірини повертається частинка звичного життя, відчуття себе, можливість знову обирати, що вдягнути, якою бути, як себе бачити.
Звісно, досвід людей у нацистських таборах смерті й досвід нашого сьогодення не можна ототожнювати. Але саме ця книжка дозволяє побачити, наскільки універсальною є людська потреба зберігати себе навіть тоді, коли обставини відбирають майже все.
Тому я особливо тішуся, що завдяки Видавництву Старого Лева та «Новій Польщі» ця книжка вийшла українською. Мені видається, сьогодні український читач здатен відчути її з особливою гостротою. Адже ми вже знаємо, що дім — це не лише стіни, а втрата речей — не завжди лише матеріальна втрата.
І що іноді за звичайною сукнею стоїть ціла історія людської гідності, любові й незнищенного бажання жити.
Вітольд Шабловський «Як нагодувати диктатора»
Обкладинка книжки «Як нагодувати диктатора». Джерело: пресматеріали Вітольд Шабловський — один із тих польських репортажистів, яких я особливо люблю, ще від часу знайомства з його «Убивцею з міста абрикосів». На щастя, українському читачеві цей автор добре знаний: його щедро перекладають і видають. Але я хочу згадати книжку не зовсім нову, яка вийшла українською ще 2020 року, проте досі залишається однією з моїх улюблених.
Свого часу я навіть додала «Як нагодувати диктатора» (у перекладі Андрія Бондара) до програми університетського курсу сучасної публіцистики, бо вважаю її одним із найяскравіших прикладів того, як несподіваний ракурс здатен цілковито змінити спосіб розповідати історію. Як можна залишатися безумовно вірним фактам, але водночас надавати їм такої літературної виразності, що документальна оповідь захоплює не менше за добру художню прозу. А це вміння, погодьтеся, далеко не кожному репортажистові дане.
«Як нагодувати диктатора» — книжка про п’ятьох правителів, чиї імена стали синонімами диктатури, репресій і насильства: Саддама Хусейна, Іді Аміна, Енвера Ходжу, Фіделя Кастро та Пол Пота. Але розповідають про них не історики, політологи чи колишні соратники. А їхні кухарі.
Люди, які знали, щó диктатори їли на сніданок, чим любили ласувати, від чого відмовлялися і як поводилися за столом. Які бачили їх не з трибун і не на парадних портретах, а в повсякденні, де навіть найгрізніші постаті історії виявляються залежними від своїх звичок, примх і апетитів.
Це зовсім не кулінарна книжка, хоча про смаки тут справді багато. І не лише гастрономічні. Шабловського цікавить значно більше: смаки життя, уявлення про насолоду, владу, страх і привілеї. Те, що приховується за фасадом великих політичних біографій.
Надзвичайно дотепна вже сама архітектоніка книжки. Замість звичного змісту — меню. На сніданок нам подають Саддама Хусейна з рибним супом, на ланч — Іді Аміна з печеною козою, на обід — Енвера Ходжу із шекер-паре, на вечерю — Фіделя Кастро з рибою в манговому соусі. А на десерт — Пол Пота із салатом із папаї. Погодьтеся, цікавий спосіб запросити читача до розмови про найпохмуріші сторінки світової історії.
Ми живемо в час особливого захоплення закуліссям. Нам дедалі цікавіше не лише те, що бачимо на історичній чи суспільній сцені, а й те, що відбувається за лаштунками: які обставини, випадковості, людські слабкості й непомітні деталі формують великі події. І Шабловський майстерно використовує цю оптику, відкриваючи читачеві світ, до якого звичайні історичні оповіді майже не дають доступу.
Особливо цікаво, що кухарі тут — не просто джерела інформації, а повноцінні персонажі. Шабловський стає їхнім співрозмовником, уважним слухачем, а часом майже непомітним співоповідачем. Історія розгортається одразу в кількох голосах, а разом із нею постає цілий світ деталей, запахів, смаків, жестів і обставин, які дозволяють не лише дізнатися про минуле, а й майже фізично відчути його присутність.
Мені страшенно кортить переповісти бодай кілька історій із цієї книжки, але свідомо стримаюся, щоб не позбавляти вас задоволення від несподіваних відкриттів. Скажу лише, що «Як нагодувати диктатора» давно стала фавориткою моїх книжкових подарунків: не раз дарувала її друзям і знайомим, бо це саме той випадок, коли книжка про історію виявляється ще й блискучим уроком того, як на історію можна подивитися зовсім під іншим кутом.
Кшиштоф Чижевський. «Малий центр світу»
Обкладинка книжки «Малий центр світу». Джерело: пресматеріали «Не було б світу, цього закутка в галактиці, де можлива любов, без малих центрів світу». Ця думка Кшиштофа Чижевського, польського мислителя, есеїста й культурного діяча, здається мені одним із найпрекрасніших формулювань людської спроможності. І, власне, ключем до всієї книжки.
«Малий центр світу» (у перекладі Костянтина Москальця) — книжка зовсім іншого порядку. Філософська, інтелектуально насичена, вона пропонує поміркувати над тим, як людина здатна творити власний центр світу — незалежно від географії, масштабу території, суспільного становища чи доступних ресурсів. На власному подвір’ї, у маленькому містечку, у своєму середовищі. Там, де її ідеї та цінності набувають практичного втілення, де можливі творчість, співдія і любов.
Особливо цікавим мені видається інструментарій, з яким Чижевський береться осмислювати людську діяльність. Починає він із протиставлення двох етосів — професіонала й аматора. І саме аматорові віддає особливу увагу… і шану.
Аматор у його розумінні — зовсім не дилетант, якого ми звикли бачити за цим словом. Це людина, яка має сміливість виходити за межі встановлених правил, порушувати канони, діяти не лише відповідно до інструкцій, а й за покликом серця. Людина, для якої любов до справи важливіша за суспільний примус, вимірюваний результат чи очікуваний прибуток.
Мені надзвичайно близький цей етос. Передусім тому, що творчість починається там, де закінчується інструкція. Що далі ти здатен відійти від наперед визначеного алгоритму, то більше простору відкривається для твого власного творчого «я».
А ще тому, що в цій філософії я впізнаю досвід багатьох наших українських ініціатив. Тих, які народжуються не з бізнес-плану чи розрахунку вигоди, а з внутрішньої потреби зробити щось важливе для інших. Часто — ціною власного часу, ресурсів, комфорту. І в цій жертовності є певна суперечність: з одного боку, вона виснажує, а з іншого — дарує майже неймовірне відчуття свободи. Свободи робити те, у що віриш, навіть тоді, коли ніхто не гарантує тобі результату.
Від цієї опозиції професіонала й аматора Чижевський поступово переходить до значно ширшої розмови — про природу спільнот, культурну ідентичність, свободу та відповідальність у світі, що глобалізується. Його інтелектуальна оптика надзвичайно широка: від роздумів Чеслава Мілоша про належність до спільноти, досвіду дисидентського руху й демократичних перетворень 1989 року — до вичерпання цілих інтелектуальних формацій, суперечностей європейського космополітизму та пошуку нових засад співіснування.
І що цікаво: хоч би як далеко заводила автора ця філософська мандрівка, він незмінно повертається до людини та її здатності будувати зв’язки з іншими. Бо світ, який стає дедалі взаємозалежнішим, потребує не лише свободи, а й солідарності. Причому солідарності, яка не обмежується власною групою, нацією чи культурою, а поширюється на все розмаїття людських взаємин і навіть на наші стосунки з природою.
«А глибока солідарність потребує глибокої культури», — пише Чижевський. І далі висловлює думку, яка видається мені особливо важливою для нашого часу: справжнє визволення людині нової епохи може принести емпатія, за яку доведеться боротися з такою самою рішучістю, з якою попередні покоління боролися за свободу.
Що ж, важко не погодитися, сам час довкола нас підказує нам аргументи на користь такої думки: свобода не втрачає своєї цінності, коли ми ділимося нею з іншими. Навпаки, саме так вона набуває глибшого змісту. І тоді малий центр світу перестає бути лише місцем нашої особистої діяльності. Він стає простором співпричетності, де наша здатність змінювати світ починається зі здатності відчувати іншого.
Ми звикли думати про центр світу як про щось велике, впливове, географічно чи політично визначальне. А Чижевський пропонує зовсім іншу оптику: центром може бути кожен, хто здатен наповнити свій невеликий простір змістом і діяльністю.
У нас є жартівливе запитання: «Ти що, пуп Землі?». Так ось, читаючи Чижевського, я подумала, що всі ми певною мірою можемо бути такими маленькими пупами Землі. І це зовсім не про егоцентризм. Це про відповідальність за той клаптик світу, який нам найближчий і на який ми справді здатні впливати.
Мені здається, що філософія малого центру світу виростає з подібного відчуття близькості. Адже саме з того, що нам близьке, найчастіше починається наша готовність діяти.
Водночас ця книжка зовсім не закликає замкнутися у власному маленькому світі. Навпаки, Чижевський багато розмірковує про Іншого, про прийняття інакшості, про здатність будувати мости між людьми, культурами й спільнотами. Малий центр світу не має перетворюватися на фортецю, що відгороджується від решти людства. Його сила — у відкритості.
І саме тут ця філософія набуває для мене особливої актуальності. Ми живемо в час, коли європейські суспільства дедалі гостріше переживають внутрішні суперечності, коли зовнішні загрози накладаються на кризу довіри, солідарності й порозуміння. І Чижевський не пропонує простих рецептів, як усе це подолати. Натомість дає значно цінніше — інтелектуальні інструменти, щоб шукати власні відповіді.
Мабуть, саме тому для мене «Малий центр світу» — книжка-можливість. Вона повертає відчуття, що масштаб людської дії не визначається масштабом території, а вплив — розміром аудиторії. Що для того, аби змінювати світ, не обов’язково перебувати в його загальновизнаному центрі. Достатньо створити свій.
Редакторка Наталя Ткачик
